Description slide 1 Description slide 2 Description slide 3 Description slide 4

 

Лідером його не пам’ятають, бо чомусь завжди стояв осторонь. І коли його погукають у коло, по якому танцював такий звабливий гумовий м’ячик, що був великим щастям тоді для дітей, не міг втриматись навіть Володя. Майже кожного надвечір’я проходили забави дітвори з вулиці Зеленої наприкінці 60-х на початку 70-х років. Звичайно, було воно далеко не таким, як сьогодні. Але, мабуть, набагато серйознішим, відповідальнішим, хоч і не таким розкішним. Бо малеча теж робила бодай мізерний вклад у господарство своєї сім'ї. одні збирали хворост, щоб можна батькам зварити вечерю, інші – пасли корів, стерегли від хижаків курчат, каченят, гусей. Здається, ніхто тоді не дармував, а як слухались старших, виконуючи добросовісно свій маленький обов’язок вдома. А як наполегливо тоді діти вчилися у школі.

Оглядаючись назад, згадується мимоволі дитинство, стежки, втоптані босими ногами, і цей сором’язливий, такий неговіркий хлопчина, котрий першим біг на допомогу воротарям. Хто б міг подумати, що через 10-12 якихось років цей Володя піде захищати іншу націю, навіть віддасть своє життя, виконуючи інтернаціональний обов’язок. А вулиця Зелена зміниться на вулицю Володі Головецького. Хто ж з нас друзів, вуличан, ровесників, трохи старших чи молодших, що грались одним м’ячиком, міг уявити, що 19-річним юнаком завершить, можна сказати, подвигом своє життя Володя. Коли людина поруч, то й ніколи не замислюєшся про її життєві кроки. А життя крутить своє колесо, причому тільки вперед.

Через півроку після призову у Збройні Сили, прийшла у село Свершківці сумна звістка, дзвони сповістили сумну новину – загинув в автоколоні 24 березня 1985 року Володимир Головецький.

Через два тижні в селі лунали залпи пострілів, які свідчили всім про смерть нашого Володі. Село завмерло у тиші, у смутку. Адже пострілів не чули від Другої світової.

Тільки добрим словом згадують Володю і шкільні товариші, і вчителі. Бо і тут він завжди був скромним, відповідальним, тихим. Належав до «хорошистів». Тоді після закінчення Хмелівської школи пішов стежкою батька, вирішив здобути професію слюсаря у Бучацькому профтехучилищі. Саме через цю професію і потрапив Володя в автоколону. Прослуживши півроку, зустрів смерть в горах Афгану.

Усі, хто знав і любив Володю, згадують його більше років, ніж він їх прожив. Пам’ятають сестри, рідні. Галя проживає в Заліщиках з сім’єю, Світлана – в Гусятині.

Можливо, горе підірвало здоров’я батька Ярослава Васильовича, який через чотири роки пішов на зустріч сину, ще відносно молодим. Стоїть на кладовищі чорний сумний обеліск, як пам’ятний знак воїну – афганцю, 19-річному юнаку із Заліщанщини, з маленького села Свенршківці.

Часто порушує твій спокій, Володю, берізка, що скидає свої листочки, зігріваючи твою могилу та сльози твоєї старенької згорбленої одинокої матері, яка доглядає й виглядає тебе й досі.

Плаче й тужить за тобою, бо недоспівав ти свою пісню, недожив, недокохав, недо – недо – недо…

 

Віра Остапівна Романюк – вчителька української мови і літератури Хмелівської загальноосвітньої школи 1-2 ступенів, сусідка родини Головецьких у с. Свершківці.

Saturday the 18th. . Powered by webtemplatesbox